Стежинок у світі є багато, та лиш одна веде крізь усе життя. із безтурботного дитинства в майбуття

(Виступ учасника І етапу Конкурсу ораторського мистецтва

учениці 10-А класу Халєєвої Марії)

Життя – не вічний онтогенез

І не триває сотні років,

То – найвеличніше з чудес,

Воно не має еталонів.

Життя в 16 так прекрасне, ось, зовсім незабаром, ми –  дорослі! Майбутнє так  п’янить своїми перспективами, спокушає відірватись від батьківського порогу і відчути волю. Я, сповнена бажань, роблю свій перший крок  і завмираю…

Стійте! Ви теж не поспішайте. Заплющіть очі! Ну ж бо!  Заплющіть очі! Пориньте у світ дитинства!

Ви чуєте? Так тихо-тихо крізь рожевий сон звучить чарівна казка… Матусин ніжний голосок веде в далекі мандри,  відчули лагідний  дотик материнської руки – і вам нічого вже не страшно: ні злий чаклун, ні грім гучний вночі, ви впевнені: в дорослому житті підкоряться найвищі  Еверести!

Нічого кращого нема,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Ви пам’ятаєте, коли вас смуток огортав, звучала українська пісня. Хто не був зачарований нею? Це гордість нашого народу.

В піснях – дівоча світла туга

І вільний помах косаря,

В них юність виникає друга,

Висока світиться зоря…

Українці народжуються з піснею: вона звучить над нашою колискою, квилить чайкою в години смутку і лунає дзвоном в радості хвилини. Там, де зброя була безсила, воїнів  піднімала пісня.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Землю окропіте.

Співаючи рядки «Заповіту», захисники України йшли у бій. Виборювали нашу незалежність, відстоювали право на життя, а самі – помирали.  Ми пам’ятати їх повинні, бо то – чиїсь батьки? І в когось не таке безрадісне дитинство: не прийде тато більше вже додому, не візьме за руку, не поведе в кіно…

А поезія Шевченка?! Хіба вона не родом із дитинства? Схилившись у задумі над «Кобзарем», ми повторяли:

І чужого научайтесь,

І свого не цурайтесь.

І ми учились…

Погляньте! Он там, за вікном, стежина. Це та дорога, що веде до школи. Є сотні, тисячі стежок, але кращої немає. Тут рідне кожне дерево і кожен камінець. Та завтра вона закінчиться. Стежина нашого дитинства… Вона нас вивела у люди. Буде тисячі шляхів, які нас поведуть у майбуття, Але  ота, де ми робили перші кроки, для нас найкраща із доріг.

Куди б не занесла дорога,

Та пам’ять не розвіється,

Як дим:

Та перша стежка –

Мила, босонога,

Вкарбується

У серце назавжди.

2017 рік

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *