(Виступ учасника І етапу Конкурсу ораторського мистецтва
учениці 10-А класу Халєєвої Марії)
Життя – не вічний онтогенез
І не триває сотні років,
То – найвеличніше з чудес,
Воно не має еталонів.
Життя в 16 так прекрасне, ось, зовсім незабаром, ми – дорослі! Майбутнє так п’янить своїми перспективами, спокушає відірватись від батьківського порогу і відчути волю. Я, сповнена бажань, роблю свій перший крок і завмираю…
Стійте! Ви теж не поспішайте. Заплющіть очі! Ну ж бо! Заплющіть очі! Пориньте у світ дитинства!
Ви чуєте? Так тихо-тихо крізь рожевий сон звучить чарівна казка… Матусин ніжний голосок веде в далекі мандри, відчули лагідний дотик материнської руки – і вам нічого вже не страшно: ні злий чаклун, ні грім гучний вночі, ви впевнені: в дорослому житті підкоряться найвищі Еверести!
Нічого кращого нема,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Ви пам’ятаєте, коли вас смуток огортав, звучала українська пісня. Хто не був зачарований нею? Це гордість нашого народу.
В піснях – дівоча світла туга
І вільний помах косаря,
В них юність виникає друга,
Висока світиться зоря…
Українці народжуються з піснею: вона звучить над нашою колискою, квилить чайкою в години смутку і лунає дзвоном в радості хвилини. Там, де зброя була безсила, воїнів піднімала пісня.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Землю окропіте.
Співаючи рядки «Заповіту», захисники України йшли у бій. Виборювали нашу незалежність, відстоювали право на життя, а самі – помирали. Ми пам’ятати їх повинні, бо то – чиїсь батьки? І в когось не таке безрадісне дитинство: не прийде тато більше вже додому, не візьме за руку, не поведе в кіно…
А поезія Шевченка?! Хіба вона не родом із дитинства? Схилившись у задумі над «Кобзарем», ми повторяли:
І чужого научайтесь,
І свого не цурайтесь.
І ми учились…
Погляньте! Он там, за вікном, стежина. Це та дорога, що веде до школи. Є сотні, тисячі стежок, але кращої немає. Тут рідне кожне дерево і кожен камінець. Та завтра вона закінчиться. Стежина нашого дитинства… Вона нас вивела у люди. Буде тисячі шляхів, які нас поведуть у майбуття, Але ота, де ми робили перші кроки, для нас найкраща із доріг.
Куди б не занесла дорога,
Та пам’ять не розвіється,
Як дим:
Та перша стежка –
Мила, босонога,
Вкарбується
У серце назавжди.
2017 рік