17 вересня – 155 років від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського (1864-1913), українського письменника.
Михайло Коцюбинський є одним із найоригінальніших українських прозаїків. Він одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози.
Творчість Коцюбинського завжди була предметом суперечок літературних критиків. Деякі дослідники про модернізм Михайла Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик Сергій Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п’ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…».
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності стала художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).
Друкуватися почав у 1890 — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».
Працюючи домашнім учителем у селі Лопатинці (нині Вінницька область, 1891), створив оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршовану казку «Завидющий брат».
На творчості Коцюбинського відбилося спілкування з членами «Братства тарасівців». У казці «Хо» (1894) він підносить значення ліберально-просвітницької діяльності.
Перебування Коцюбинського на урядовій службі в Бессарабії та Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдовсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в російському перекладі у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).
Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У ньому він постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу: «На крилах пісні» (1895), «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем, як власним. До цієї теми Коцюбинський повертався ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам’ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві Коцюбинського та Миколи Чернявського до українських письменників (1903). Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п’ятиліття перед революцією 1905—1907 років Коцюбинський написав і опублікував повість «Fata Morgana» (Кіевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов’язаних з подіями першої російської революції (1905—1907).
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 стала соціально-психологічна новела.
На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.
У 1906—1912, крім другої частини «Fata morgana» Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).
Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912, — останні твори Михайла Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях: у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії. Його листи переповнені враженнями від природи цих країв.
Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.
Мовна практика Коцюбинського — один із яскравих прикладів широкого підходу до розвитку української літературної мови. Не заперечуючи ваги різних її стилів, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
У митця давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Гуцульщиною. Цей край назавжди лишив у його пам’яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки та пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєної народними легендами Гуцулії повісті «Тіні забутих предків».
Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служачи звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської земської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх творах оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.