Урок 33. література письменників-емігрантів. «Празька школа» української поезії та її представники.
Українська література. 11-Б клас – 11. 01. 2021. 11-А клас – 14.01. 2021.
Матеріали до уроку
І. Прочитати поданий маиеріал, написати конспект (ознаки поезії представників “празької школи”, коротка характеристика творчості кожного митця).
Для української нації явище еміграції — характерне, як і для багатьох народів світу. Покидали рідну землю з різних причин: економічних (пошуку кращого життя, заробітку — це перша хвиля), політичних (виїжджали ті представники народу, а серед них і письменники, які брали активну участь у розбудові держави й могли чекати на фізичне знищення від більшовицького уряду, — друга хвиля), третя хвиля української еміграції накрила Європу наприкінці Другої світової війни. Оскільки перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. вважається трудовою, то вона не вирізняється особливими літературними здобутками. Це заробітчанські та емігрантські народні пісні, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.
Представники другої хвилі еміграції — учасники фатальних для України подій 1917-1922 рр. Крах свободи і незалежності, зумовлений більшовицькою інтервенцією взимку 1918 року, відкинув націю у прірву небуття. Народ виявився не готовим до державотворення, а уряд закомплексувався на антинаціональних соціалістичних ілюзіях: єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм. Письменники, які емігрували, мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Розмірковуючи над причинами трагедії України, воїни УНР, що опинилися в інтернованих таборах, усвідомили потребу утверджувати рух української ментальності, не дати йому розпорошитися. Чимало українців, серед яких письменники, художники, композитори, науковці, емігрували до Чехословаччини. Тодішній президент цієї країни Томаш Масарик симпатизував українцям і сприяв тому, щоб вони могли здобути освіту рідною мовою. У 1922 році у Подєбрадах було відкрито Українську господарську академію, до якої одразу ж вступило 300 студентів. У Празі функціонував Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія, де зосередилося чимало наукової та творчо обдарованої молоді.
Закономірно, що тут розквітало мистецтво слова, зокрема у творчості поетів, більшість із яких зі зброєю в руках виборювали державність України. Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Юрій Клен та інші, об’єднані світоглядними засадами, державними переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями, утворили так звану поетичну «празьку школу».
Є. Маланюк писав: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьківщину в зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді бездержавному; інакше — у війні за державність; інакше — в часі короткотривалої державності».
За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками. У їхніх творах — болісні роздуми над причинами поразки у визвольних змаганнях за державність України. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України.
Характерною ознакою поезії представників «празької школи» є історіософічність (позначена мудрістю історія). У їхніх поезіях звучали історичні мотиви у своєрідному аспекті — оживлення історії в собі, присутність у єстві ліричного героя далекого і близького минулого через зміщення часових чи просторових шарів. Поети «празької школи» зверталися до тем, на які в Україні було накладено табу: репресії, голодомор.
Першою «ластівкою» у доробку «празької школи» було єдина збірка Ю. Дарагана під назвою «Сагайдак» (1925). Невелика за обсягом книжка ніби поєднувала в собі різні стильові струмені, мала великий вплив на поетів «празької школи». «Пражани» друкувалися і на сторінках часописів «Веселка», «Наша Громада», «Село». Завдяки слову поети-емігранти відчували свій кревний зв’язок з почетвертованою Україною, усвідомлювати свою відповідальність за трагедію національної революції, потребу відновити історичну справедливість. їхня скерована на високу мету поезія ніколи не перетворювалася на однозначний плакат чи поверхове публіцистичне римування.
У ній, позначеній високою культурою художнього мовлення, синтезовано творчий дослід української класики, світового письменства та тогочасного модернізму. Отже, література української діаспори показала світові безприкладний зв’язок служіння творчої інтелігенції своєму народові, будучи за межами рідної землі. Творчий доробок поетів-емігрантів заслуговує на дослідження, вивчення, бо є складником української літератури. Чеський літературознавець Мікулаша Неврлий сказав: «Празьку школу» утворили художню найталановитіші поети…» Настав час ознайомитися із творчістю кращих її представників.
Огляд творчості поетів «празької-школи»
Юрій Дараган (1894-1926) — родоначальник ніколи, мав значний вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами. Народився він у Єлисаветграді 16 березня 1894 року в родині українця (за фахом інженера) та грузинки. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Після проголошення УНР вступив до рядів українського війська. Коли УНР зазнала поразки, його інтернували в табори Калішу і Шеп’юрне (Польща), де він захворів на туберкульоз. У 1923 році вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет помер 17 березня 1926 року, похований у Празі.
Ю. Дараган увійшов в історію української літератури збіркою «Сагайдак» (1925). Назва дуже влучно передає силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у ціль. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмислення її історії, а з естетичного боку — модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» Павла Тичини, від якого навчився витонченої живописності, зорової ефектності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості.
Тема України є центральною в ліриці Ю. Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», у яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, в спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.
Леонід Мосендз (1897-1948) — поет, прозаїк, критик, перекладач. Народився 20 вересня 1897 року в місті Могилеві-Подільському (тепер Вінницької області) у родині службовця Марка Мосендза, предки якого були грецькими поселенцями в Україні. Національне самоусвідомлення юнака формувалося під впливом Шевченкового «Кобзаря» та розповідей батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру. 1915 року юнак закінчив Вінницьку вчительську семінарію. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом із розбитою армією УНР Мосендз відступив до Польщі. У 1922 році переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. У 1931 році захистив докторську дисертацію з проблеми переробки нафти.
Перу Л. Мосендза належать збірки новел «Людина покірна» (1937), «Відплата» (1939), поеми «Вічний корабель» (1940), «Каніт-ферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (1941). Лейтмотив поезій Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній «Баладі про побратима». Це своєрідний реквієм полеглим за незалежну Україну.
Назва збірки «Зодіак» символізує космічну ідею безмежності часу й простору, глибинного зв’язку всього сущого на землі з Всесвітом. Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації.
Це було модерне світовідчуття людини XX століття (вінок сонетів «Юнацька весна»).
Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х роках йти-муть І. Драч, М. Вінграновський та їхні послідовники.
Олег Ольжич (1907-1944) — один із псевдонімів Олега Кандиби, із яким він твердо увійшов в історію української літератури. Син відомого поета Олександра Олеся, він змалку утаємничувався в магію слова, переймав від батька тонкий естетичний смак. Ольжича лірика як продовження Олесевої традиції наповнена вольовими інтонаціями, зумовленими боротьбою національної еміграції за незалежність України, заглиблена в проблематику історичної долі.
Народився Олег Ольжич 8 липня 1907 року в Житомирі в родині визначного українського поета Олександра Олеся (Кандиби).
До 16-ти років Олег Кандиба жив в Україні. Середню освіту закінчував здобувати у Празі. Олег Ольжич, будучи студентом Кардового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. 1929 року написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед талановитим учнем відкривалися двері науки… Але йому судилася інша доля. Коли виникла Організація Українських Націоналістів, він став одним з найактивніших її членів, керівником культурницького сектора.
Олег Ольжич увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозове оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні (збірки «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946).
По-новому трактує Олег Ольжич поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства (збірка «Вежі»).
Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Поезія і життя були для нього невіддільними явищами, хоча не тотожними.
Олена Теліга (1907-1942) лишила нащадкам досить скромну поетичну спадщину. Невеликий за обсягом її ліричний доробок, вагомий своїми художніми та змістовними якостями, викликав захоплення серед сучасників. Збірки поетеси «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум’яні межі» (1977), «О краю мій» (1999) з’явилися вже посмертно.
Народилася Олена Теліга 21 липня 1907 року в Петербурзі. Під час революції родина повернулася до Києва, де її батько викладав у політехнічному інституті. Після кривавої муравйовщини змушений був емігрувати до Чехословаччини, де очолив ректорат Української господарської академії. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 році разом з мамою Олена нелегально емігрувала до Чехословаччини. У Празі закінчила історико-філософський факультет Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Саме тут, в середовищі української еміграції, відбулося її національне прозріння, особливо визначальним у її долі виявилося знайомство з Л. Мосендзом, Ю. Дараганом, Є. Маланюком,
О. Ольжичем та іншими поетами, які складали ядро «празької школи».
Після одруження з кубанським козаком Михайлом Телігою Олена переїхала до Варшави, де входила до складу літературного угрупування «Танк». При цьому вона не поривала творчих зв’язків з «пражанами», разом з ними друкувалася на сторінках «Вісника».
Олена Теліга була головою мистецького товариства «Зарево» у Варшаві, її життєвий шлях злився з рухом Організації Українських Націойалістів.
Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 р. разом з похідними групами українського підпілля прибула
до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври».
Її як українську патріотку і голову СПУ 9 лютого 1942 року гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом з іншими борцями розстріляли в Бабиному Яру.
Художній доробок Олени Теліги невеликий, але в мистецькому плані довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожен образ, кожне слово, щоб найтонше відтворити світ почуттів ліричної героїні. ‘Геліга належить до найвизначніших українських поетес, які захищали нове обличчя української літератури як духовного чинника, сформулювали нову людину, борця за незалежну Україну. У поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя і творчості, які щільно пов’язуються боротьбою за вільну Вітчизну.
Олекса Стефанович (1899-1970) — один із елітних поетів «празької школи», який найбільш цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 року в селі Милятин (тепер Рівненська область) в родині православного священика. 1919 року закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року Стефанович емігрував до Чехословаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928). Згодом захистив докторську дисертацію, але не мав постійної роботи і жив у матеріальній скруті. У 1944 році Стефанович залишив Прагу, виїхавши до Німеччини. У 1949 році поет оселився у СІЛА, у м. Буффало. Жив самотньо і вкрай бідно, дуже тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога» — говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні.
Друкуватися О. Стефанович почав з 1923 року в емігрантських журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент».
У Празі поет видав збірки «Поезії» (1927), «Стефанос» (1938). Сучасники митця згадують, що він дуже ретельно опрацьовував Свої поезії, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема і внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії.
Критик І. Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефановича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, серед «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо у своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, ^ про молоду княгиню осінь, про каскади золотого дощу, про Ярил та Либедів». Природа у поета — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс через усе життя.
Оксана Лятуринська (1902-1970) — талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач. Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишнівець (тепер Тернопільська область) в родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії.
Після смерті матері Оксана, не витримавши життя з деспотичним батьком, утекла до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехословаччини.
У Празі вона стала студенткою філософського факультету Кардового університету та Української студії пластичного мистецтва. Уже на початку 30-х років утвердилась як художниця й скульптор. Водночас друкувала свої поезії в журналах «Вісник», органічно ввійшла в коло поетів «празької школи». Збірки «Гусли» (1938), «Княжа емаль» (1941) побачили світ у Празі, збірка «Веселка» (1956) — у СІЛА. Перу О. Лятуринської належать книга новел «Материнка» (1946), збірка віршів для дітей «Бедрик» (1956).
Її вчителем був ранній Тичина, у якого вона навчилася тонкої милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку пісні.
Як митець Лятуринська розвивалася в річищі символізму. Її вірші відзначаються високою культурою мислення й почуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр, які, за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, нагадують «самобутні всесвіти, сповнені чудових несподіванок і творчих відкрить».
Поетичний образ рідного краю — Волині — наскрізна тема творчості Лятуринської. Ліро-епічні поезії «Дума про скривавлену сорочку» поетеса присвятила Крутам, а «Листопад» — пам’яті 359 лицарів Волині, які полягли за незалежну Україну.
ІІ. Переглянути відео й скласти 2 тести до нього.
Домашнє завдання.
Прочитати матеріал, поданий вище, написати конспект; прочитити статтю в підручнику с. 151-152; скласти 2 тести до відео.